Про гори. Частина третя.Яровиця

[falkoner]

І своїми руками,
розтопим сніг зламаєм лід.
Гарячими серцями,
розтопим весь цей білий світ!

Отже після "Паміру" ми рушили далі. Вже скоро розпочалися обіцяні сніжники. Але не критичні. Сніг лежав там , де проходило те, що мало називатися дорогою. Тож обходити його було навіть зручніше, ніж коли б його не було і йти по дорозі. Про сніжники я парився, бо забув вдома бахіли. Особливо епічно це тим, що в день від'їзду я їх і купив)).



До того ж дорога йшла вниз, а вниз я ходити люблю. І ще на ліво ходити люблю. Такоє.

Зустріли колибу. Не таку комфортабельну , як ми носували, але теж нічо. І величезну. Тут з десяток груп як наша помістилося б.



Полазили по ній трошки.



Навколо краса!



А далі на мої несмілі протести полізли таки на гору Яровиця ( до Перкалаби можна і на пряму було). Я канєшна дурень, бо як можна відмовитися побачити таку красу. Але щто треба дертися наверх)



Піднялися аж на 2 метри вище, ніж були вчора на Томнатику ( Памірі). Табличка бреше. Висота Яровиці 1567 метрів.



Перекусили. Пішли далі по хребту. Прошли метрів 100 і почалися справжні сніги. Сіли пообідати)))). Отут моя забудьковість і аукнулась. Але рулон скотчу врятував ситуйовину. Я взагалі вважаю що ніж , скотч і сірники - то перше, що має кластися в наплічник.

Де не було снігу - були крокуси.. поля, моря крокусів.



За місяць ми тут були ,по ходу, першими туристами. Сніг нам казали випав 3 тижні тому, а людських слідів ми не бачили. Тільки свині різні , олені ( я про тварин, коль чо) . Одного разу дорогу нам перейшли сліди ведмедя!



Стежка взагалі фіговенько помічена. Пару разів мітки знаходили просто випадково.



Або в одну сторону є мітка, в іншу немає...



Знову ж таки чисто випадково надибали місце, де потрібно спускатися. Тобто спустилися спочатку, а потім побачили мітку знизу.



Ну і почимчикували в сторону Перкалаби.

Бачили яйця тритонів.


Тритонів теж бачили, але чото я їх не сфоткав.

Сонечко вийшло, вітерець невеличкий. Йти дуже приємно.



І дорога вниз, і в мене відкрилося фіг зна яке дихання. Я чото ото так біг, чого зі мною ніколи не буває зазвичай)).



Зустріли Медянку, яка грілася на стежці. Для тих хто не в курсах - це єдина безнога ящірка, а не змія. В Червоній книзі.



Воду  постійно пили там де побачимо)) Ніхто не траванувся.



Багато колиб закинутих зустрічали по дорозі. І це журбинка.



Останній кілометр спуску став майже екстримальним. Ще й стежка перетворилася на місиво каміння і багна. По ній прогнали стадо корів перед нами.



Йшли на шум річки. В лісництві Перкалаба стікаються річки Перкалаб і Сарата. І перетворюються на Білий Черемош. Це по версії мапи. По версії місцевих то Сарата впадає в Перкалаб. а Перкалаб впадає в Білий Черемош вже в районі села Нижній Яловець , про який я писав в контексті свого епічного вибирання з гір.Карпатська річкова Санта-Барбара.



Ну а далі була кукурудзяна каша яку я намагався варити, дружні розмови, домашня бехерівка і полірнувся я пачечкою "Формацетрончику", бо незалікована застуда дала про себе знати. Тож я рано пішов спати під дією температури і барбітури.

А про те, що було далі ви вкурсі, якщо читаєте цей журнал.

Три дні в горах неймовірно мало. Чекаю, коли повернусь.