Про Вардзію

[falkoner]

Под небом голубым есть город золотой
С прозрачными воротами и яркою звездой
А в городе том сад, все травы да цветы

Ахалцихе , про який я розповідав минулого разу, таки був проміжним пунктом. Я прямував у Вардзію.



Так як попутчиків на так і я не знайшов, довелося їхати на маршрутці. Так я промахувався повз кілька фортець по дорозі, але виходу не було. Маршрутка до Вардзії з Ахалцихе коштує 5 ларі. Водій трапився суперський) . В салоні познайомився з польською парою, вони прямували в Кутаїсі і дуже переживали щоб встигнути на останній автобус. Водій пообіцяв, що все буде в ажурі. І не підвів. Але про то потім, отже година і ми в стородавньому скельному місті - Вардзія.







Водій, за браком нашого часу ( до кінцевої зупинки доїхали тільки ми втрьох) спочатку підвіз нас до кас ( вхід коштує 3 ларі) , а потім до самого входу вмісто. Отже нам не довелося підніматися вгору.









Історія Вардзії почалася наприкінці XII століття. Тоді на троні Грузії сиділа цариця Тамара (1184 - 1213 роки правління). Ця була перша правителька країни, що для того часу було дуже незвично. Так чи інакше, правління Тамари сприяло процвітанню Грузії, а культура країни переживала справжній світанок. Саме тоді правительці і прийшла ідея про будівництво монастиря в горах, проте втіленню цього задуму могли перешкодити монголи ...









Одна з легенд говорить, що одного разу Тамара грала в хованки зі своїм дядьком, і ось, коли він зовсім вже втратив сили і не міг її знайти, вона вийшла зі словами "Ак вар, Дзіан!" (Я тут дядько!). Так і народилася назва маленького селища, а пізніше - величезного підземного монастиря.


Сьогодні багато істориків стверджують, що будівництво монастиря Вардзия було лише приводом для того, щоб звести потужну оборонну фортецю, яка дозволить потім розширити межі держави.

Яка б не була причина, споруда вдалася на славу: після закінчення всіх робіт Вардзия нагадувала справжній підземний місто, який здатний був вмістити близько 20 тисяч осіб. Тут було велике число тунелів, провулків і сходів, крім монастиря всередині знаходилося декілька житлових будівель, бібліотек і навіть водопровід. Найдивнішим у проекті Вардзії було те, що він налічував 13 поверхів, які включають понад 600 приміщень.







У Вардзії збереглося одне з трьох прижжиттєвих зображень цариці Тамари. Я його бачив, але фоткати в тому приміщенні не можна, так що з фото не склалося. Вибачте. Проте, гуляючи місто я розкрив таємницю його занепаду. Всі жителі просто нахуй повбивалися на крутих сходах))). Огорож в давнину не було ж.







У монастирі найбільше вразили не келії в печерах, і не круті вузенькі переходи, спуски, тунелі, а убожество людського духа. На стінах кам’яної каплиці, що на самому вершечку монастиря, були різноманітні написи (нашкреби) штибу «я тебя люблю». Цікаво, що всі вони були написані грузинським варіантом російської мови – «большойлупов с первававсхляда».









У XIII столітті стався сильний землетрус і частина скелі, в якій знаходилася Вардзия, звалилася, «розкривши» частину печер і зруйнувавши інші.
Розвалення захисної зробило монастир практично беззахисним, і вже в кінці 16 століття він був захоплений турками.









По дорозі назад в Ахалцихе водій зупинявся кілька разів і показував туристам ( читай нам трьом) визначні місця по дорозі. Кілька майже розвалених фортець, глиняний кар'єр. всі інші пасажири з розумінням до того ставилися. Як не дивно. В нас вже б загиркали. Правда відбувалося то не довго. Маршрутка забилася по самі помідори, наполегливо доводячи, що вона резинова. По дорозі виявилося, що поляки не побували в РАБАТі. А часу до останньої маршрутки в них залишалася година. Водій висадив їх максимально близько до фортеці, пообіцявши зайняти їм місце в маршрутці на Кутаїсі і закинути туди їх туристичні наплічники. І чомусь ні в мене і в них не виникло ні найменшого сумніву в його щирості. Добрі люди...





З Алалцихе в Боржомі я таки вирішив стопити , водій їхав до Хашурі, і довіз би до міста, але я попросив його зупинити не доїджаючи кілька кілометриві. Захотілося прогулятися гірською дорогою незважаючи на дрібний дощик. Можна сказати я прощався з горами, адже наранок мав вирушати в літо, в Батумі.