Про Стамбул. Частина перша. Доторкнутись
Sunday, 16 July 2017 20:49![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
falkonerЛітак пробіг, літак пробіг
По злетній смузі наче по руці життя.
Останній раз, я зрозумію,
Що в минуле вже немає вороття.
По злетній смузі наче по руці життя.
Останній раз, я зрозумію,
Що в минуле вже немає вороття.
Після дуже довгого, не скажу, що нецікавого , але довгого і виснажливого добирання , наш літак приземлився в стамбульському аеропорту Сабіха Гекчен.
Названий аеропорт на честь першої в історії Туреччини жінки-військового пілота Сабіха Гекчен.
Незважаючи на те, що аеропорт фактично знаходиться в межі міста, він знаходиться в 35 кілометрах від центру Стамбулу. До цього летовища не ходить метро, чи буль який інший швидкісний транспорт, але вибратися з нього більш-менш нормально.
Ми виїджали автобусом E11 ( експрес), до пристані Кадікой (по цьому ж маршруту ходить цілодобовий E10), а там паромчиком добиралися до найцентральнішого району міста Емюнемю, де ми власне і жили.
Щоб виїхати з аеропорту громадським транспортом, вам потрібно буде купити Istanbul Cart - універсальну проїздну карту, яка діє на всіх видах транспорту. Можна звичайно купувати і одноразові квитки на окремі види транспорту, але то дорожче. Докладніше про схему оплати проїзду в стамбульському громадському транспорті я розповім в наступних постах.
Карту можна придбати в автоматі на виході з терміналу, але для цього треба мати тільки паперові ліри ( одна ліра - приблизно 7 грн), поповнити карту монетами не вийде. Тобто вийде, але тільки через касу або в тютюнових кіосках, але знайти їх морока. Халогова вартість карти - 6 лір, теоретично її можна повернути і забрати назад ті гроші, але практично - нереально знайти де це можна зробити).
Трошки поморочившись з розміном грошей в аеропорту, ми придбали собі по карті і сіли в автобус. Погода була дощова, знову я почав думати, що то мій рок, привозити з собою погану погоду.
Трошки постоявши в славнозвісниз стамбульських заторах ( в місті проживає 12 мільйонів людей!), ми пересіли таки на паромчик і рушили до історичної частини міста.
Я розумію, з часу приземлення я знаходився в Стамбулі. але от тільки наближаючись до Емюнемю з води я відчув, що я в місті з неймовірною історією. В чьому щось є, потрапляти в місто з води...
Це ше Кадікой.
Паром - це отаненне судно, ходять по жорсткому графіку. Проїзд не дорожчий, за проїзд в автобусі.
Босфор - золота жила міста.
20 хвилин ( правда. я так замерз, що здавалося - пройшла година. Але в середину не йшов) і ми входимо до затоки "Золотий ріг", найдавнішої території міста.
Палац Сепетсляр.
Вийшли з паромчика , прогулялися пішки до хостела...
... і завалилися спати, подорож вимотала не тільки фізично, а ще і морально. Зупинилися ми в Piya Hostel . За чотири ночі перебування в окремому двомісному номері , з окремою ванною і кухньою , з окремим входом з вулиці і зі сніданками ( не надто різноманітними, але поживними) ми заплатили 80 євро. Якщо додати , що райончик дуже тихий, а до блакитної мечеті 7 хвилин пішки, то дуже раджу).
Отакий вид з вікна у нас був. Мечеть Акбіїк. 1464 року.
Трошки поспавши ми ж звичайно вирушили досліджувати місто. Поки ми відпочивали, розпогодилося трохи, вийшло сонечко, але вітер був доволі таки холодним. Зосім не пожалкував, що вжягнув зимову куртку.
Райончик, повторюсь, в нас був дуже тихим і дуже колоритним. Справжній такий стамбул. не прилизайний для туристів.
Якщо існує реєнкарнація, то я в наступному житті хочу народитися котом в Стамбулі. Котяри почувають тут себе значно краще ніж люди, здається. Ходять де хочуть, їх всі годують ( всюди розсипані гірки котячого корму), ніхто їх не хачіпає, туристи гладять і фоткають. Я спочатку намагався фоткати кожного колоритного стамбульського котика, але швидко зрозумів, що карток і кадрів на них не напасешся. Коти тут всюди.
Вийшовши з хостелу, ми звичайно ж вирішили піти подивитися на Блакитну мечеть і Святу Софію, але як часто в мене буває - блуднули і вийшли в зовсім іншому місці. Не скажу, що пошкодували ми про це, правда. Бо потрапили ми до проспекту Кеннеді, і набережної Мармурового моря, поряд з якою він проходить. Море... Хай холодне, хай березневе...
Серед отого каміння місцеві наробили собі ванн, де мабуть киснуть в тепліші пори року.
А через дорогу видніються залишки старого оборонного муру міста і Айя Софія ( Свята Софія).
Тут же височіє мальовничий маяк Ахіркапі.
Ще залишки старовинної стіни, що колись обороняла Константинополь.
Після української березезневої сірості дуже радували око свіжі кольори турецької весни.
І котики також радували око)).
Через протоку видніється район Ушкудар.
Прямує далі по проспекту. Власне і звернути немає куди).
Дійщли набережною до місця, де розпочато ремонт, тіє ж таки набередної. Далі йти понад морьком заважав паркан. Але вид звідти неймовірний.
Район Бешикташ.
Трошки панорамки.
І котиків))
Так як особливо діватися нам не було куди , пішли далі проспектом до пристані Еміньому, через яку , власне , ми сюди і потрапили. Але забули глянути розклад поромчиків, то ж подумади , що треба завернути знову.
Морько, правда, залишилося за парканом.
А це наш перший Ататюрк. Впродовж наступних 5 днів ми бачили їх ще кілька десятків.
Такий ось культ особистості. Турецький варіант.
А це той палац, який я вам показував з води. В березні він був після реконструкції і закритий для відвідування. Фото через грати воріт.
Прийшли на пристань... і зависли... в хорошу погоду вид, звичайно більше вразив, ніж в дощовий похмурий ранок.
Вид на Каракой і звичайно ж славнозвісні Вежа Галата і Галатський міст .
Поспостерігали за наглючими мартинами і бакланами. Траффік на воді вражає. Постійно повз тебе проходять якісь пароми, катери.
Підкріпилися трохи смаженими каштанами ( 10 лір - 200 грамів) і завернули в сторону історичного центру. Але про то наступного разу. Буде цікаво, не перемикайтеся.
Незважаючи на те, що аеропорт фактично знаходиться в межі міста, він знаходиться в 35 кілометрах від центру Стамбулу. До цього летовища не ходить метро, чи буль який інший швидкісний транспорт, але вибратися з нього більш-менш нормально.
Ми виїджали автобусом E11 ( експрес), до пристані Кадікой (по цьому ж маршруту ходить цілодобовий E10), а там паромчиком добиралися до найцентральнішого району міста Емюнемю, де ми власне і жили.
Щоб виїхати з аеропорту громадським транспортом, вам потрібно буде купити Istanbul Cart - універсальну проїздну карту, яка діє на всіх видах транспорту. Можна звичайно купувати і одноразові квитки на окремі види транспорту, але то дорожче. Докладніше про схему оплати проїзду в стамбульському громадському транспорті я розповім в наступних постах.
Карту можна придбати в автоматі на виході з терміналу, але для цього треба мати тільки паперові ліри ( одна ліра - приблизно 7 грн), поповнити карту монетами не вийде. Тобто вийде, але тільки через касу або в тютюнових кіосках, але знайти їх морока. Халогова вартість карти - 6 лір, теоретично її можна повернути і забрати назад ті гроші, але практично - нереально знайти де це можна зробити).
Трошки поморочившись з розміном грошей в аеропорту, ми придбали собі по карті і сіли в автобус. Погода була дощова, знову я почав думати, що то мій рок, привозити з собою погану погоду.
Трошки постоявши в славнозвісниз стамбульських заторах ( в місті проживає 12 мільйонів людей!), ми пересіли таки на паромчик і рушили до історичної частини міста.
Я розумію, з часу приземлення я знаходився в Стамбулі. але от тільки наближаючись до Емюнемю з води я відчув, що я в місті з неймовірною історією. В чьому щось є, потрапляти в місто з води...
Це ше Кадікой.
Паром - це отаненне судно, ходять по жорсткому графіку. Проїзд не дорожчий, за проїзд в автобусі.
Босфор - золота жила міста.
20 хвилин ( правда. я так замерз, що здавалося - пройшла година. Але в середину не йшов) і ми входимо до затоки "Золотий ріг", найдавнішої території міста.
Палац Сепетсляр.
Вийшли з паромчика , прогулялися пішки до хостела...
... і завалилися спати, подорож вимотала не тільки фізично, а ще і морально. Зупинилися ми в Piya Hostel . За чотири ночі перебування в окремому двомісному номері , з окремою ванною і кухньою , з окремим входом з вулиці і зі сніданками ( не надто різноманітними, але поживними) ми заплатили 80 євро. Якщо додати , що райончик дуже тихий, а до блакитної мечеті 7 хвилин пішки, то дуже раджу).
Отакий вид з вікна у нас був. Мечеть Акбіїк. 1464 року.
Трошки поспавши ми ж звичайно вирушили досліджувати місто. Поки ми відпочивали, розпогодилося трохи, вийшло сонечко, але вітер був доволі таки холодним. Зосім не пожалкував, що вжягнув зимову куртку.
Райончик, повторюсь, в нас був дуже тихим і дуже колоритним. Справжній такий стамбул. не прилизайний для туристів.
Якщо існує реєнкарнація, то я в наступному житті хочу народитися котом в Стамбулі. Котяри почувають тут себе значно краще ніж люди, здається. Ходять де хочуть, їх всі годують ( всюди розсипані гірки котячого корму), ніхто їх не хачіпає, туристи гладять і фоткають. Я спочатку намагався фоткати кожного колоритного стамбульського котика, але швидко зрозумів, що карток і кадрів на них не напасешся. Коти тут всюди.
Вийшовши з хостелу, ми звичайно ж вирішили піти подивитися на Блакитну мечеть і Святу Софію, але як часто в мене буває - блуднули і вийшли в зовсім іншому місці. Не скажу, що пошкодували ми про це, правда. Бо потрапили ми до проспекту Кеннеді, і набережної Мармурового моря, поряд з якою він проходить. Море... Хай холодне, хай березневе...
Серед отого каміння місцеві наробили собі ванн, де мабуть киснуть в тепліші пори року.
А через дорогу видніються залишки старого оборонного муру міста і Айя Софія ( Свята Софія).
Тут же височіє мальовничий маяк Ахіркапі.
Ще залишки старовинної стіни, що колись обороняла Константинополь.
Після української березезневої сірості дуже радували око свіжі кольори турецької весни.
І котики також радували око)).
Через протоку видніється район Ушкудар.
Прямує далі по проспекту. Власне і звернути немає куди).
Дійщли набережною до місця, де розпочато ремонт, тіє ж таки набередної. Далі йти понад морьком заважав паркан. Але вид звідти неймовірний.
Район Бешикташ.
Трошки панорамки.
І котиків))
Так як особливо діватися нам не було куди , пішли далі проспектом до пристані Еміньому, через яку , власне , ми сюди і потрапили. Але забули глянути розклад поромчиків, то ж подумади , що треба завернути знову.
Морько, правда, залишилося за парканом.
А це наш перший Ататюрк. Впродовж наступних 5 днів ми бачили їх ще кілька десятків.
Такий ось культ особистості. Турецький варіант.
А це той палац, який я вам показував з води. В березні він був після реконструкції і закритий для відвідування. Фото через грати воріт.
Прийшли на пристань... і зависли... в хорошу погоду вид, звичайно більше вразив, ніж в дощовий похмурий ранок.
Вид на Каракой і звичайно ж славнозвісні Вежа Галата і Галатський міст .
Поспостерігали за наглючими мартинами і бакланами. Траффік на воді вражає. Постійно повз тебе проходять якісь пароми, катери.
Підкріпилися трохи смаженими каштанами ( 10 лір - 200 грамів) і завернули в сторону історичного центру. Але про то наступного разу. Буде цікаво, не перемикайтеся.
no subject
2017-07-17 06:01 (UTC)Я спершу вирішила, що ви жили на тій стороні Галатського мосту де Софія, тому здивувалася що отой палац (що був зачинений) на вашій стороні.
Ми з Крістіна груп жили біля площі Таксім, досі згадаю, з якими пригодами ми шукали те житло і що наш поселювач спізнився і все таке.
А взагалі читаю пост і дуже хочу в Стамбул, це дивно, начебто треба хотіти їхати туди де не був, а в мене навпаки
no subject
2017-07-27 07:31 (UTC)no subject
2017-09-23 20:16 (UTC)