![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Про монастир
Поплач за мною мамо, коли я загину.
За свою землю, за Україну
Поплач за мною сестро, не кажучи нікому,
Що я вже ніколи не вернусь додому.
За свою землю, за Україну
Поплач за мною сестро, не кажучи нікому,
Що я вже ніколи не вернусь додому.
В рамках фестивалю Бандерштат побував на екскурсії в селі Новий Загорів де знаходяться рештки Загоровського Різдво-Богородицький чоловічого монастиря.
Більшість знайома з цим місцем по кліпу гурту "Тартак" - "Не кажучи нікому".
Більшість знайома з цим місцем по кліпу гурту "Тартак" - "Не кажучи нікому".
Відомо, що 1492 р. шляхтич Олександр Загоровський пожертвував для обителі дзвона із написом: «З ласки Божої я, Олександро Юрьевич Загоровский из жоною своею Настасию, літа 3 тися (7000 р. від створення світу, тобто 1492) придалисмо сей звон к монастыру в Загорові ку чти ку хвалі Пречистой Божии Матери». Першим відомим нам настоятелем був Діонисій, який став ігуменом 6 жовтня 1583, а до цього був священиком Успенської церкви в с. Загорів.
Протягом XV–XVII ст. село й монастир належали панам Загоровським. 1566 р. закладено мурований храм. Тут діяв скрипторій (рукописна майстерня), було п'ятнадцять поховань, дев'ять із яких належали патронам монастиря Загоровським або їхнім родичам; шпиталь, друкарня та іконописна майстерня.
Монастир до 1719 року був православним, потім прийняв унію. В монастирі перебував живописець Йов Кондзелевич, відомий перш за все п'ятиярусним іконостасом для монастирської Воздвиженської церкви у Скиті Манявському (1698–1705 pp.). Український іконописець у Загорові впровадив малярську й різьбярську школи. На той час ще молодий Іов для монастиря виготовив кіот (престол).
З Візитації 1824 р. відомо, що місцеві жителі з унії перейшли на православну віру. 1886 р., під час експедиції по Волині, Загорівський монастир відвідав професор Адріян Прахов. Він виконав ряд фотографій, фіксуючи загальний вигляд головної монастирської споруди та її інтер'єр, які можна вважати першим відомим іконографічним матеріалом святині.
Станом на 1908 р. мав три храми: головний Різдва Пресвятої Богородиці, теплий Трьох Святих, прибудований у 1788 разом з монашими келіями, і Воздвиження Чесного Хреста. Тоді ж у монастирі існувала початкова школа в пам'ять 900-ліття Волинської єпархії. У соборі перебувала місцевошанована давня Загорівська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці в шаті XVIII ст. У монастирі зберігалося 57 давніх рукописів і 42 стародруки, передані згодом до древлехранилища Волинської єпархії. До нашого часу дійшло багато свідчень про численні пожертви на монастир, який упродовж першої половини XVII ст. був вельми шанований.
Після визвольних змагань землі західної України, в тому числі Володимир-Волинського повіту, куди входило село Новий Загорів, перейшли під владу Польщі. У 1921–1939 рр. обитель перебувала в юрисдикції Римсько-Католицької Церкви. У 1939–1961 рр. монастир на правах парафіяльного храму діє як православний, спочатку в складі Польської Автокефальної Православної Церкви, пізніше РПЦ.
Після тридцятирічної перерви колишню теплу Трьохсвятительську церкву відреставровано, 1991 р. освячено як храм Різдва Пресвятої Богородиці УПЦ Київського Патріархату. Проте, загалом, стіни ще стоять напівруїною та потребують відновлення.
Окремою сторінкою в історії монастиря є бій 43 повстанців УПА проти набагато більшої кількості німецьких вояків у вересні 1943 року.
Вдень 8-го вересня 1943-го року повстанська чота особливого призначення під керівництвом Марценюка Андрія («Берези») увійшла до Нового Загорова. Повстанці розташувалися біля Загорівського монастиря, який на випадок зустрічі з німцями мав стати надійною точкою оборони.
Німці одразу ж проти чоти з 44-х повстанців кинули роту німецької жандармерії, роту донських козаків (власівців) і роту поліції із фольксдойчів — всього близько 400 осіб.
Необережно наблизившись до повстанських позицій, вони потрапили під шквальний кулеметний вогонь, втративши близько 40 бійців.
Пізніше німці спробували підпалити смолоскипами монастир і піти на штурм. Однак, ця операція була безрезультатною і німці понесли нові втрати.
Коли стало розвиднятися, бійці побачили, що до німців прибули нові машини з солдатами жандармерії. До німецьких загонів Локачинського району приєдналися військові підрозділи з Володимир-Волинського, Горохівського та Луцького районів, прибуло до 40 машин по 20 німецьких солдатів у кожній. Тепер проти повстанців виступало понад 700 бійців. Перешикувавшись, вони негайно пішли в атаку, тож відступати було не просто. Але монастир був сполучений із шанцями ровом, завбачливо викопаним раніше, ним повстанці і скористалися.
Німці мали на озброєнні міномети та артилерію. Обстріл монастиря тривав цілий день, а під вечір під'їхало ще 10 танкеток (малих танків) зі Здолбунова, які почали прямим наведенням бити в монастирський мур.
Коли німці задіяли авіацію — три літаки — повстанці змушені були сховатися у монастирське підземелля. Костел було сильно пошкоджено.
Вночі з 11 на 12 вересня було прийняте рішення вириватися з оточення. Сховавши у підвалах храму поранених товаришів, повстанці розділилися на дві групи по шість чоловік. О 5-й годині ранку, користуючись густим туманом, упівці кинули на позиції ворога гранати і у спричиненому безладі з криком «Слава Україні!» ровом через окопи прорвалися з німецького оточення.
Зранку 12 вересня 1943 року німці увійшли до монастиря. Почувши стогін, вони виявили одного зі схованих поранених і повісили його того самого дня. Трупи 29 захисників монастиря зібрали й поховали місцеві селяни. Вони ж увечері 12 вересня, після відходу німців, знайшли у підвалах і врятували ще двох поранених.
Повстанці втратили 29 осіб у бою, один був убитий у полоні, дванадцятеро вирвалися, а двох врятували місцеві жителі. Німецькі втрати оцінюються в 90-100 чоловік убитими та 150–200 пораненими.
За деякими даними командир чоти отримав наказ про відступ ще до початку бою, але банально не встиг його прочитати. Коли ж прочитав повідомлення, то застрелився не витримавши відповідальності за загиблих товаришів.
Зараз на території монастиря знаходиться меморіал , на якому викарбувані імена ( ті що відомі) борців за Українську державу.
Протягом XV–XVII ст. село й монастир належали панам Загоровським. 1566 р. закладено мурований храм. Тут діяв скрипторій (рукописна майстерня), було п'ятнадцять поховань, дев'ять із яких належали патронам монастиря Загоровським або їхнім родичам; шпиталь, друкарня та іконописна майстерня.
Монастир до 1719 року був православним, потім прийняв унію. В монастирі перебував живописець Йов Кондзелевич, відомий перш за все п'ятиярусним іконостасом для монастирської Воздвиженської церкви у Скиті Манявському (1698–1705 pp.). Український іконописець у Загорові впровадив малярську й різьбярську школи. На той час ще молодий Іов для монастиря виготовив кіот (престол).
З Візитації 1824 р. відомо, що місцеві жителі з унії перейшли на православну віру. 1886 р., під час експедиції по Волині, Загорівський монастир відвідав професор Адріян Прахов. Він виконав ряд фотографій, фіксуючи загальний вигляд головної монастирської споруди та її інтер'єр, які можна вважати першим відомим іконографічним матеріалом святині.
Станом на 1908 р. мав три храми: головний Різдва Пресвятої Богородиці, теплий Трьох Святих, прибудований у 1788 разом з монашими келіями, і Воздвиження Чесного Хреста. Тоді ж у монастирі існувала початкова школа в пам'ять 900-ліття Волинської єпархії. У соборі перебувала місцевошанована давня Загорівська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці в шаті XVIII ст. У монастирі зберігалося 57 давніх рукописів і 42 стародруки, передані згодом до древлехранилища Волинської єпархії. До нашого часу дійшло багато свідчень про численні пожертви на монастир, який упродовж першої половини XVII ст. був вельми шанований.
Після визвольних змагань землі західної України, в тому числі Володимир-Волинського повіту, куди входило село Новий Загорів, перейшли під владу Польщі. У 1921–1939 рр. обитель перебувала в юрисдикції Римсько-Католицької Церкви. У 1939–1961 рр. монастир на правах парафіяльного храму діє як православний, спочатку в складі Польської Автокефальної Православної Церкви, пізніше РПЦ.
Після тридцятирічної перерви колишню теплу Трьохсвятительську церкву відреставровано, 1991 р. освячено як храм Різдва Пресвятої Богородиці УПЦ Київського Патріархату. Проте, загалом, стіни ще стоять напівруїною та потребують відновлення.
Окремою сторінкою в історії монастиря є бій 43 повстанців УПА проти набагато більшої кількості німецьких вояків у вересні 1943 року.
Вдень 8-го вересня 1943-го року повстанська чота особливого призначення під керівництвом Марценюка Андрія («Берези») увійшла до Нового Загорова. Повстанці розташувалися біля Загорівського монастиря, який на випадок зустрічі з німцями мав стати надійною точкою оборони.
Німці одразу ж проти чоти з 44-х повстанців кинули роту німецької жандармерії, роту донських козаків (власівців) і роту поліції із фольксдойчів — всього близько 400 осіб.
Необережно наблизившись до повстанських позицій, вони потрапили під шквальний кулеметний вогонь, втративши близько 40 бійців.
Пізніше німці спробували підпалити смолоскипами монастир і піти на штурм. Однак, ця операція була безрезультатною і німці понесли нові втрати.
Коли стало розвиднятися, бійці побачили, що до німців прибули нові машини з солдатами жандармерії. До німецьких загонів Локачинського району приєдналися військові підрозділи з Володимир-Волинського, Горохівського та Луцького районів, прибуло до 40 машин по 20 німецьких солдатів у кожній. Тепер проти повстанців виступало понад 700 бійців. Перешикувавшись, вони негайно пішли в атаку, тож відступати було не просто. Але монастир був сполучений із шанцями ровом, завбачливо викопаним раніше, ним повстанці і скористалися.
Німці мали на озброєнні міномети та артилерію. Обстріл монастиря тривав цілий день, а під вечір під'їхало ще 10 танкеток (малих танків) зі Здолбунова, які почали прямим наведенням бити в монастирський мур.
Коли німці задіяли авіацію — три літаки — повстанці змушені були сховатися у монастирське підземелля. Костел було сильно пошкоджено.
Вночі з 11 на 12 вересня було прийняте рішення вириватися з оточення. Сховавши у підвалах храму поранених товаришів, повстанці розділилися на дві групи по шість чоловік. О 5-й годині ранку, користуючись густим туманом, упівці кинули на позиції ворога гранати і у спричиненому безладі з криком «Слава Україні!» ровом через окопи прорвалися з німецького оточення.
Зранку 12 вересня 1943 року німці увійшли до монастиря. Почувши стогін, вони виявили одного зі схованих поранених і повісили його того самого дня. Трупи 29 захисників монастиря зібрали й поховали місцеві селяни. Вони ж увечері 12 вересня, після відходу німців, знайшли у підвалах і врятували ще двох поранених.
Повстанці втратили 29 осіб у бою, один був убитий у полоні, дванадцятеро вирвалися, а двох врятували місцеві жителі. Німецькі втрати оцінюються в 90-100 чоловік убитими та 150–200 пораненими.
За деякими даними командир чоти отримав наказ про відступ ще до початку бою, але банально не встиг його прочитати. Коли ж прочитав повідомлення, то застрелився не витримавши відповідальності за загиблих товаришів.
Зараз на території монастиря знаходиться меморіал , на якому викарбувані імена ( ті що відомі) борців за Українську державу.