Про втрачене

[falkoner]

Літа минають, літа минають
І їх ніяк не зупинить,
А думка тає, нам серце крає,
Нам серце крає кожну мить.

Прадіда свого Федора я майже не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки що його дуже боявся. Він був старий, не ходив. Інвалідність отримав це на війні. З того часу й маявся. Коли мене привозили до нього він завжди кликав мене до себе, хотів щось розказати. А я боявся . І тікав. У веранді  його будинку ціла стіна була заклеєна поштовими  листівками , до них я і тікав. Їх я міг роздивлятися годинами.
Федір Ємельянович помер коли мені було 8 років. Вже потім бабуся мені розказувала, як він отримав поранення під Прагою, як вже життя прожив з шрапнеллю в спині, як його розкуркулювали, скільки він натерпівся від власного сина.
А я собі ось не можу пробачити, що не слухав це все від нього. Бо боявся .
Згадав я це все, бо тільки що прибирав в столі і знайшов його медалі. Колись їх було набагато більше, але зберегти вдалося тільки ці. Якщо чесно я думав ї вони вже десь пропали.  А бач я добре заховав.