![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Про Люблін. Частина восьма. Майданек
Все государства концлагеря
Все люди живут в концлагерях
И им это нравится
И они не сопротивляются
Все люди живут в концлагерях
И им это нравится
И они не сопротивляются
На третій день свого перебування в Любліні я вирушив до колишнього концтабору "Майданек", ще зараз находиться музей.
Вирушив туди я пішки, територія колишнього табору смерті знаходиться всього в кількох кілометрах від центру. По дорозі цікавого небагато, тож можна і проїхатися.
Величезна територія виринула якось несподівано...
По кому звонить колокол? Сфоткав з дороги через паркан з колючим дротом. Знаходиться він далеко в стороні від туристичних маршрутів.
Вхід сюди безкоштовний. На вході побудована сучаний інформаційний центр , але я його не фоткав. Вирушив до величезного монументу, який височіє на початку головної дороги в табір.
Люди в кадрі для масштабу.
Напис на монументі. Слова українського священника.
Хоча день був соняшний і теплий, все одно гнітюче відчуття з'явилося відразу , як ступив на територію.
Табір у Люблені було створено за наказом Гімлера восени 1941-го. Первісно тут планувалось розмістити близько п’яти тисяч полонених. Однак згодом було вирішено удесятеро збільшити «проектну потужність» — до 50 тис.
Перші бараки збудували в межах тодішнього міста. Та після планового розширення табір винесли за межі Люблена — нині це околиця, три кілометри від історичного центру.
На майже ста гектарах збудували однотипні бараки, розбиті на п’ять відокремлених колючим дротом зон. В наші дні на пам’ять нащадкам залишилась лише одна.
Вже в грудні 1941-го в Майданеку розмістили перші 20 тисяч радянських військовополонених. За місяць у живих залишилось чоловік 500. Справа в тому, що спершу бараки не лише не утеплювались, а не мали навіть нар. Люди спали прямо на підлозі. Не було і туалетів
До середини 1942-го року у таборі розміщувалось біля 250 тисяч чоловік — як мінімум удвічі більше, ніж мешкало в тогочасному Любліні. Городяни як могли допомагали в’язням. Цивільний уряд міста регулярно передавав до Майданека продукти та ліки.
З весни 1942-го Майданек перекваліфіковується на «табір смерті». У квітні людей почали знищувати у газовій камері. Технологія була така: щойно привезених людей сортували. Здорових мили та дезінфікували.
Хворих, старих та немічних одразу відправляли до сусіднього приміщення. Двері зачиняли і пускали газ. За процесом споглядали через віконечко, як з будки кіномеханіка.
Труїли газом Циклон Б. Між іншим його винахідних — Фріц Габер — був сам євреєм і до смерті був вимушений тікати від нацистів. Чимало родичів хіміка загинула у концтаборах.
Через рік у Майданеку будується крематорій. На відміну від деяких інших таборів — окремо від камер. Тож тіла загиблих переправлялись через весь концтабір для «утилізації».
23 липня 1944 року Майданек захопили радянські війська. Після евакуації вцілілих полонених на готовій виробничій базі негайно розгортається концтабір НКВС. Деякий час німецька табірна інфраструктура служить для фільтрування вже радянських в’язнів перед їх етапуванням на Урал та до Сибіру.
Восени 1944 Майданек оголошують музеєм. Пізніше неподалік від крематорію будують мавзолей. Під його дахом лежить гора людського попелу. На згадку.
Я навмисне написав історію спочатку і одним абзацем. Далі можете або дивитися фото, або ні. Важко то все.
Внутрішня огорожа концтабору. Одна зона відокремлена від іншої.
Вежа охорони. Таких тут збереглося багато.Ні, на верх піднятися не можна.
Бараки вцілілої зони, та, що стала музеєм.
Виходу немає.
А це той самий мавзолей.
З горою попелу від спалених людей.
Думаю переклад зайвий?
Поряд знаходиться крематорій.
На столі перебирали рештки людей вишукуючи золоті зуби і інші коштовності.
На стіні крематорію.
Бачив, доречі, дєффачек, які їбошили селфі на фоні крематорію. Це успіх,я вважаю.
Рухаюсь далі.
Залишки бараків. Відразу після звільнення полонені почали ломати ненависні будівлі. Поки не прийшли НКВС ...
Збережені бараки. В частині історична експозиція, в частині сучасні інсталяції.
Нари.
Зараз тут цвітуть квіти.
А раніше проходила дорога, де бруківкою слугували могильні плити з єврейських кладовищ.
Одне з найсильніших вражень - взуття знищених в'язнів.
Дуже багато взуття.
Залишки баракових умивальників.
Бараки з вікнами в стінах - були для розміщення адміністрації і охорони. Бараки в'язнів віконця мали лише під дахом.
В одному з колишніх бараків адміністрації знаходиться музейна експодиція. Доволі цікава.
Вся інформація, доречі польською, англійською і івритом.
Перші ескізи Майданека.
Фото працюючого крематорія.
Скульптура створена в'язнями.
Інструкції для конвоїрів. Там потрібно в кожному місці схожий музей. В нас свої кати були.
Інсталяція в сусідньому бараці.
Я рухався в зворотньому напрямку. Тобто йшов від смерті до початку. В'язні спочатку потрапляли сюди, до розподільчого бараку. Тут же знаходилися і газові камери. Далі вони рухалися туди. До крематорію.
Тут вирішувалося кому померти зараз, а кому трохи пізніше.
Ті . кому пощастило...Чи навпаки.. не знаю. Проходили тут дезинфекцію.
Інші ж відправлялися сюди.
Гільзи від газу.
Віконця.
Завжди було цікаво. чому така кількістю людей не могла зібратися і масою задавити охоронців. Так ті зі зброєю, але їх в сотні разів менше.
Так, багато загинули б, але принаймі забрали б собою своїх катів і дали свободу іншим.
Хоча... Що я можу зрозуміти...
Щоб пам'ятали.
Величезна територія виринула якось несподівано...
По кому звонить колокол? Сфоткав з дороги через паркан з колючим дротом. Знаходиться він далеко в стороні від туристичних маршрутів.
Вхід сюди безкоштовний. На вході побудована сучаний інформаційний центр , але я його не фоткав. Вирушив до величезного монументу, який височіє на початку головної дороги в табір.
Люди в кадрі для масштабу.
Напис на монументі. Слова українського священника.
Хоча день був соняшний і теплий, все одно гнітюче відчуття з'явилося відразу , як ступив на територію.
Табір у Люблені було створено за наказом Гімлера восени 1941-го. Первісно тут планувалось розмістити близько п’яти тисяч полонених. Однак згодом було вирішено удесятеро збільшити «проектну потужність» — до 50 тис.
Перші бараки збудували в межах тодішнього міста. Та після планового розширення табір винесли за межі Люблена — нині це околиця, три кілометри від історичного центру.
На майже ста гектарах збудували однотипні бараки, розбиті на п’ять відокремлених колючим дротом зон. В наші дні на пам’ять нащадкам залишилась лише одна.
Вже в грудні 1941-го в Майданеку розмістили перші 20 тисяч радянських військовополонених. За місяць у живих залишилось чоловік 500. Справа в тому, що спершу бараки не лише не утеплювались, а не мали навіть нар. Люди спали прямо на підлозі. Не було і туалетів
До середини 1942-го року у таборі розміщувалось біля 250 тисяч чоловік — як мінімум удвічі більше, ніж мешкало в тогочасному Любліні. Городяни як могли допомагали в’язням. Цивільний уряд міста регулярно передавав до Майданека продукти та ліки.
З весни 1942-го Майданек перекваліфіковується на «табір смерті». У квітні людей почали знищувати у газовій камері. Технологія була така: щойно привезених людей сортували. Здорових мили та дезінфікували.
Хворих, старих та немічних одразу відправляли до сусіднього приміщення. Двері зачиняли і пускали газ. За процесом споглядали через віконечко, як з будки кіномеханіка.
Труїли газом Циклон Б. Між іншим його винахідних — Фріц Габер — був сам євреєм і до смерті був вимушений тікати від нацистів. Чимало родичів хіміка загинула у концтаборах.
Через рік у Майданеку будується крематорій. На відміну від деяких інших таборів — окремо від камер. Тож тіла загиблих переправлялись через весь концтабір для «утилізації».
23 липня 1944 року Майданек захопили радянські війська. Після евакуації вцілілих полонених на готовій виробничій базі негайно розгортається концтабір НКВС. Деякий час німецька табірна інфраструктура служить для фільтрування вже радянських в’язнів перед їх етапуванням на Урал та до Сибіру.
Восени 1944 Майданек оголошують музеєм. Пізніше неподалік від крематорію будують мавзолей. Під його дахом лежить гора людського попелу. На згадку.
Я навмисне написав історію спочатку і одним абзацем. Далі можете або дивитися фото, або ні. Важко то все.
Внутрішня огорожа концтабору. Одна зона відокремлена від іншої.
Вежа охорони. Таких тут збереглося багато.Ні, на верх піднятися не можна.
Бараки вцілілої зони, та, що стала музеєм.
Виходу немає.
А це той самий мавзолей.
З горою попелу від спалених людей.
Думаю переклад зайвий?
Поряд знаходиться крематорій.
На столі перебирали рештки людей вишукуючи золоті зуби і інші коштовності.
На стіні крематорію.
Бачив, доречі, дєффачек, які їбошили селфі на фоні крематорію. Це успіх,я вважаю.
Рухаюсь далі.
Залишки бараків. Відразу після звільнення полонені почали ломати ненависні будівлі. Поки не прийшли НКВС ...
Збережені бараки. В частині історична експозиція, в частині сучасні інсталяції.
Нари.
Зараз тут цвітуть квіти.
А раніше проходила дорога, де бруківкою слугували могильні плити з єврейських кладовищ.
Одне з найсильніших вражень - взуття знищених в'язнів.
Дуже багато взуття.
Залишки баракових умивальників.
Бараки з вікнами в стінах - були для розміщення адміністрації і охорони. Бараки в'язнів віконця мали лише під дахом.
В одному з колишніх бараків адміністрації знаходиться музейна експодиція. Доволі цікава.
Вся інформація, доречі польською, англійською і івритом.
Перші ескізи Майданека.
Фото працюючого крематорія.
Скульптура створена в'язнями.
Інструкції для конвоїрів. Там потрібно в кожному місці схожий музей. В нас свої кати були.
Інсталяція в сусідньому бараці.
Я рухався в зворотньому напрямку. Тобто йшов від смерті до початку. В'язні спочатку потрапляли сюди, до розподільчого бараку. Тут же знаходилися і газові камери. Далі вони рухалися туди. До крематорію.
Тут вирішувалося кому померти зараз, а кому трохи пізніше.
Ті . кому пощастило...Чи навпаки.. не знаю. Проходили тут дезинфекцію.
Інші ж відправлялися сюди.
Гільзи від газу.
Віконця.
Завжди було цікаво. чому така кількістю людей не могла зібратися і масою задавити охоронців. Так ті зі зброєю, але їх в сотні разів менше.
Так, багато загинули б, але принаймі забрали б собою своїх катів і дали свободу іншим.
Хоча... Що я можу зрозуміти...
Щоб пам'ятали.
Частина перша. Граффіті
Про Люблін. Частина друга. Початок
Про Люблін. Частина третя. Старе місто.
Про Люблін. Частина четверта. Нічна
Про Люблін. Частина п'ята . Гуляючи
Про Люблін. Частина шоста . Висота
Про Люблін. Частина сьома . Вечірня
Про Казімеж-Дольний. Частина перша. Пагорбами